Олег К. Романчук: Культурний неоколоніалізм у дії

Фото:

Навіщо нам перемога у війні з Росією, якщо не буде української культури, науки, освіти, зрештою, нормального життя для людей? За що, врешті-решт, загинув всесвітньо відомий український оперний співак, соліст Паризької опери, волонтер, учасник бойових дій на Сході України Василь Сліпак?..

Культура – поняття надзвичайно розмите. Єдиної спільної людської культури немає. Людство існує як єдність на рівні виду. І в кожного є своя культура: китайська, арабська, західноєвропейська, індійська, українська. І в кожної свій стереотип поведінки, уявлення про Добро і Зло.

Вікіпедія визначає культуру як «сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом його історії; історично набутий набір правил всередині соціуму для його збереження та гармонізації».

Культура є найефективнішим механізмом взаємозбагачення та обопільного розвитку народів і країн. Звісна річ, що творити спільний культурний простір, перебувати в ньому бажано лише з тими, хто дотримується моральних засад, сповідує приязнь, взаємоповагу, взаємовизнання.

Президент України Петро Порошенко 31 травня нарешті підписав Указ «Про невідкладні заходи щодо зміцнення державного статусу української мови та сприяння створенню єдиного культурного простору України». Оголосив, що з 2018 року в України починається десятиліття української мови.

В тему: Професор Юрій Шевчук: Двомовність як хвороба

Йдеться про посилення консолідуючої ролі української мови в суспільстві як засобу зміцнення державної єдності, підтримки розвитку національної культури, заохочення процесів її інтеграції у європейський та світовий культурний простір.

Намір і справді чудовий. Тільки запізнілий. У нас війна. Вже п’ятий рік. Можливо, Президентові нагадали відому історію, коли Вінстон Черчилль під час Другої світової війни виступав в англійському парламенті і на запитання «Навіщо фінансувати культуру, коли йде війна?», відповів: «А заради чого ми тоді воюємо? Навіщо нам перемога, коли не буде культури?». Справді. Навіщо нам перемога у війні з Росією, якщо не буде української культури, науки, освіти, зрештою, нормального життя для людей? За що, врешті-решт, загинув всесвітньо відомий український оперний співак, соліст Паризької опери, волонтер, учасник бойових дій на Сході України Василь Сліпак?..

У Мін’юсті Латвії закликали всіх незгідних з ухваленими Сеймом поправками про поступове повне переведення шкільного навчання на латиську мову залишити країну. Парламентський секретар Міністерства юстиції Яніс Ієсалнієкc запропонував мешканцям Латвії покинути країну, якщо їх не влаштовує латиська мова: «Якщо комусь тут, у Латвії, не подобається і хочеться російською, тоді сміливо можете повертатися на батьківщину». Гасло і справді актуальне: чємадан, вакзал Расія…

П’ять років тому я отримав листа від шановного Левка Лук’яненка (до певної міри це була своєрідна реакція знаного політика на мою статтю «Система, або де криються причини наших невдач») в якому він, зокрема, розповів про вельми повчальний епізод зі свого життя: «1992 року в лютому-березні Верховна Рада ухвалила закони про малу приватизацію, про велику приватизацію, про зовнішньоекономічну діяльність тощо. Голова ТРК Охмакевич запросив мене як голову УРП і запропонував купити телевізійний канал за 50 тисяч доларів. Каже: «Будете говорити на всю Україну по 16 годин, що лишень захоче ваша республіканська партія». УРП не купила. Таких грошей ми не мали і не могли знайти. Інші мали і купили. Здається, це був Лаудер… Отже, український народ був і досі залишається об’єктом чужої, переважно ворожої ідеологічної обробки».

Черговий скандал на телеканалі «Інтер» 9 травня зайвий раз підтвердив актуальність цього застереження Левка Григоровича. Деструктивні масштаби російської пропаганди в Україні помітні неозброєним оком. Московія не полишає спроб змінити парадигму України як незалежної держави, використовуючи невійськові методи. Підривна робота колаборантів, корисних ідіотів, агентури впливу, які комфортно почуваються в інформаційному просторі України, вкрай небезпечна. Вона непомітно руйнує підвалини української державності, деформує її політикум. Культура, як і газ, – ефективна зброя Кремля: політична, ідеологічна, пропагандистська. Московська резидентура (прихована і явна) активно просуває «русскій мір» у свідомість українських громадян. І доки владна система в Україні не почне сприймати національну культуру як рідну, вияви неоколоніалізму у найрізноманітніших мистецьких та інформаційних форматах триватимуть.

Про трьох найбільших ворогів України ще 1954 року писав Юрій Шевельов: Москву, український провінціалізм і комплекс кочубеївщини. Oднa з гoлoвних причин нинішніх пoлітикo-eкoнoмічних здoбутків Мocкви щoдo Укрaїни пoлягaє в тoму, щo нe вдaлocя впoвні здійcнити «духoвну втeчу укрaїнcтвa з мocкoвcькoї тюрми» (Вaлeнтин Мoрoз, історик, відомий дисидент совєтських часів).

З якого добра-дива «Інтер» витрачає десятки годин дорогоцінного телевізійного часу для відзначення 80-річчя з дня народження Володимира Висоцького, 90-річчя В’ячеслава Тихонова, присвячує телеефіри пам’яті Юрія Яковлєва та Олега Табакова, незважаючи на те, що цей актор був внесений до списоку осіб, які загрожують безпеці країни? Не забуває телеканал і про Олега Єфремова в «єдіном культурном пространствє» …

Цей відверто проросійський телеканал віддавна перебуває на передньому краї боротьби за совєтсько-імперське минуле. Два десятиліття тому «Інтер» уже використовував «нашего Пушкина» для просування в Україні спекулятивних засад «русского міра» – упродовж 1999 року екзальтовані представники різних прошарків населення України натхненно цитували уривки з «Євгенія Онєгіна»…

Хто міг ініціювати перетворення Пушкіна на «совковий» символ єднання постсовєтської нації? Навряд чи журналісти. Без осучасненої луб’янської «кантори глубокава бурєнія» навряд чи обійшлося.

Поміркуймо, проаналізуймо. «Двора его императорского Величества камер-юнкер титулярний советник Александр Сергеев син Пушкин» лише на словах був поборником свободи. Вона для поміщика Пушкіна – лише красива фраза. В його володінні лише у Нижегородській губернії було не багато не мало 1157 кріпаків (підтвердженням цьому знаходимо в листі поета-поміщика до свого управителя поляка Пеньковського у селі Болдіно). І «борцем за свободу народів» Пушкін теж не був: «…все-таки их (поляков. – О.Р.) надобно задушить» (з листа князеві В’яземському); «Не буду говорить вам о взятии Варшавы. Вы представляете себе, с каким восторгом ми приняли это известие…» (з листа П. Осиповій).

Пушкін для українців ніколи не був ні «нашим», ні «народним поетом». Для українців пророком і справді народним поетом був і є Тарас Григорович Шевченко. Для внутнішньоросійського користування Алєксандр Сєргєєвіч цілком може виконувати роль найгеніальнішого поета усіх часів і народів.

Слава Богу, в Україні наразі не дійшло до відзначення/пропагування (за кремлівськими інструкціями та лекалами) клерикалізму та антисемітизму Фьодора Достоєвського, українофобії Віссаріона Бєлінського і непротивленства Льва Толстого. Але в наш непевний час усе може трапитись…

У деформовній уяві московитів їхня столиця, звісна річ, може бути «самим красівим городом планєти», Сколково – епіцентром сучасної технічної цивілізації, російська армія найсильнішою «от тайгі до брітанскіх марєй», Іван Грозний та Петро І – наймудрішими царями, Алєксандр Суворов і Міхаїл Жуков – найвидатнішими полководцями.

Ще й сьогодні московити щиро переконані, що українці були б дикунами без російської культури. Бо російський народ – наймудріший. «Найефективнішй менеджер усіх часів і народів» Йсиф Сталін, улюбленець нинішнього володаря Кремля, 1933 року стверджував, що «русские – это основная национальность мира», що «русская нация – это талантливейшая нация в мире». У 1939-му «найкращий друг спортсменів, письменників, робітників, військових…» використав нові епітети для возвеличення росіян: «Русский народ – великий народ. Русский народ – это добрый народ. У русского народа – ясный ум. Он как бы рожден помогать другим нациям… На него можно положиться в любую беду. Русский народ – неодолим, неисчерпаем». У травні 1945-го Сталін нічтоже сумняшеся назвав росіян «руководяшим народом», «наиболее выдающейся нацией из всех наций, входящих в состав Советского Союза». Тож є чого печалитися Владіміру Путіну, як свого часу Йосифу Сталіну: «Такую страну прос…лі»

Звідки знати колишньому ленінградському гопникові, який за неймовірним збігом обставин потрапив у Кремль, про мудрі думки геніального Володимира Вернадського, сказані ним ще в 1915 році: «Суть українського питання полягає в тому, що українська (малоруська) народність виробилась у виразно окреслену етнографічну індивідуальність з національною свідомістю, завдяки якій намагання близьких і дальніх родичів перетворити її в простий етнографічний матеріал для зміцнення панівної народності залишались і залишаються марними. Національна самосвідомість українців розвивалася на ґрунті етнографічних відмінностей, особливостей психіки, культурних тяжінь і нашарувань, що зв’язують Україну із Західною Європою, й історично сформованого укладу народного життя, пройнятого духом демократизму».

Мало того, 1926 року один з ідеологів євразійства князь Ніколай Трубецькой у далекому Парижі визнав: «Та культура, яка з часів Петра живе і розвивається в Росії, є органічним і безпосереднім продовженням не московської, а київської, української культури … Таким чином, українізація є мостом до європеїзації».

Аби не наражатись на звинувачення в русофобії, звернімося до визнаних російських мислителів. Видатний російський філософ Георгій Федотов у праці «Росія і свобода» переконливо пояснював як закладались основи московської культури, як відбувався подальший розвиток Московії протилежно західноєвропейському – «це був розвиток від свободи до рабства». «Рабство диктувалося не капризом володарів, а новим національним завданням: створення імперії на мізерній економічній базі. Тільки граничним і загальним напруженням, залізною дисципліною, страшними жертвами могла існувати ця злидарська, варварська держава, що безконечно розросталась. (…) Світогляд російської людини вкрай спростився; навіть порівняно з середньовіччям москвич примітивний. Свобода для москвича – поняття негативне: синонім розпусти, безкарності, неподобства… Розбійник – це ідеал московської волі, як Грозний – ідеал царя».

Ці міркування Георгія Федотова до певної міри прояснюють, звідкіля у нинішній Росії взявся Путін і Ко. Владімір Путін зростав, виховувався і завойовував позиції саме завдяки вкоріненому в цю людину на генетичномуу рівні московського менталітету.

В тему: Антін Мухарський: Свідоме зусилля

Визначний представник російської філософської думки Федір Степун у праці «Думки про Росію», написаній 1923 року в еміграції, відзначав: «Читаючи будь-яку російську історію, дістаєш враження, що російський народ не стільки завойовував землю, скільки без бою забирав її в полон. Ця військовополонена земля і працювала на російський народ, працювала без того, щоб він сам на ній по-справжньому працював. (…) Так сторіччями створювався у Росії стиль малокультурного, варварського господарювання, психологія безлюбовного ставлення до улюбленої землі… У специфічній російській релігійній філософії є та сама неохайність, що й у російському земельному господарюванні».

На військовополоненій землі сформувався особливий різновид землеробської культури, відбулося формування менталітету великороса. Як наслідок (це вже в епоху «развітова соціалізма») – вщент занедбане нечорнозем’я та силоміць «підкорена» цілина.

Василь Розанов у праці «Російський Ніл» тонко підмітив: «Я схильний думати, що «російські умови» (…) всі разом мало-помалу здрібнили «російську породу», довели її до виродження, до безсилля, дикості, черствості, до втрати самої вразливості, і ця тупість вразливості стала не особистим, а родовим, спадковим, звідки й пояснюється безліччю людей відмічений факт, що більш талановитими і «обіцяючими» є люди з вкрай диких російських окраїн, «сибіряки» з Дону, з глухої-глухої Волги, з далекого північного краю, бо ці люди виросли поза всіма впливами «російської громадянськості» і «російської освіти»…».

Дослідники, які фахово вивчали російську культуру, так чи інакше доходили висновку, що вона не є «погана», а скоріш «нагадує будову із зяючими дірками на взірець квартир хрущовської доби, до ордера на які додавався список «нєдодєлок», що їх мали ліквідувати самотужки «ощасливлені» громадяни» (Анатолій Свідзинський, доктор фізико-математичних наук, культуролог). Відтак йдеться про дефектність російської культури: «Російська культура величезною, а точніше визначальною мірою була створена розумом і руками неросіян за рахунок коштів, отриманих шляхом грабунку сусідніх народів і нещадного визиску власного, через що виявилася дуже неглибоко вкоріненою у російський грунт. З цієї причини вона не проникла у найглибші надра самосвідомості основної маси російського народу» (Анатолій Свідзинський).

Уже згадуваний Ніколай Трубецький наголошував: «Замість техніки росіяни стали запозичувати європейський образ думки, розрахованої на зовсім інший психологічний тип людей. Російська людина перестала бути самою собою, але не стала і європейцем, а просто знівечилась».

Ось як писала про творення російської культури Зінаїда Морозова – російська благодійниця, вдова і спадкоємиця відомого купця Савви Морозова: «Культура була не поступовою, а надто швидкою. Діди не вміли читати і писати, вийшли з кріпацтва, були «самородками», створили великі фабрики, дітям взяли гувернерів, віддали дітей вчитися, і мозок не міг з цим навантаженням впоратися».

Говорячи про психологію сучасних росіян, Айдер Муждабаєв, заступник генерального директора кримськотатарського телеканалу ATR, наголошує: «Росія живе за принципом первісного племені, російської селянської громади. Вона анітрохи не змінилася. Так, вона стала багатшою, вони стали носити західні речі, гаджети в руках, але психологія залишилася та ж сама. Росіяни ненавидять усіх, але по-різному: до когось склалася ксенофобія презирства, до когось – ксенофобія заздрості, а Путін повністю відповідає їхній ментальності».

Тож не дивно, що в сучасній Росії 9 травня перетворилось на «свято совєтського ідіотизму», відлуння якого накрило і частину населення України. Ну чим можна пояснити організацію параду мілітаризованих дитячих колясок у російському П’ятигорську або поширення в російському сегменті інтернету привітань «с Вєлікой Атєчєствєнной вайной!», «с праздніком Голокоста», або тиражування погрозливого гасла «Ми можем павтаріть»?..

Чи зреагувала належним чином українська влада на черговий зухвалий телешабаш «побєдобєсія» одіозного «Інтера» 9 травня – відверто провокативний концерт «Перемога. Одна на всіх»? Чи запротестували політичні лідери? Аж ніяк. Невже на Печерських пагорбах не усвідомлюють небезпеки порочної експлуатації теми «Безсмертного полку» та інших інтернаціональних спекуляцій? Вони не усвідомлюють (?!) з яким підступним ворогом доводиться мати справу? Усвідомлюють. Серед офіційних осіб Української держави є чимало захисників телеканалу. Пояснення такій пасивності дуже просте: владна еліта не мислить категоріями української культури як органічної. Чи є українська культура-мова рідною, приміром, для сім’ї Петра Порошенка? Так отож. Тому й не було належної реакції Міністерства інформаційної політики, яке очолює кум президента. СБУ відзначила, що у висловлюваннях ведучих концерту містились ознаки пропаганди, яка створює спотворене уявлення про окремі аспекти історичного розвитку України, і дискредитація сучасних процесів в державі. Тим часом голова Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення пан Артеменко каже, що чіпати «Інтер» не треба, бо, мовляв, буде багато галасу, будуть заяви з Європи.

Дивина та й годі. Телебачення в Україні є лідером суспільної думки. Формує її не лише «Інтер» російськими серіалами та російськомовними програмами. Вже давно «пустилися україномовного берега» «1+1», ТРК «Україна»…

16 травня керівник Служби з питань інформаційної безпеки апарату Ради національної безпеки і оборони України бадьоро заявив, що незважаючи на різні думки в суспільстві Україна виграє інформаційну війну. Невже знищена мережа ворожої агентури в українському інформаційному просторі? Невже ліквідований «Інтер» – по суті пропагандистська філія Russia Today в Україні? Явно запізнілий арешт очільника інформаційної агенції «РИА Новости Украина» в Києві за підозрою у державній зраді аж ніяк не додає оптимізму в гібридному протистоянні з Росією. У Верховній Раді надто багато тих, хто не лише симпатизує «русскому міру», але й активно просуває його в душі українців.

Промовчав з приводу скандального концерту і Петро Порошенко. Найімовірніше, не хоче загострювати стосунки з власниками «Інтеру» напередодні виборів. Sic! Згідно інформації «Української правди», у квітні 2017 року суттєва частка телеканалу «Інтер» опосередковано належала Хорошковському – 45%, Фірташу – 36%, Константіноу – 10%, 9% – Сергію Льовочкіну. Чим керується, які цінності сповідує та яких засад дотримується генерал армії запасу (у відставці?) Валерій Хорошковський, один з власників одіозного телеканалу? «Более государственного президента, чем сегодняшний (Віктор Янукович. – О. Р.), я не видел. Хотя я проработал определенное время с тремя. И то, как отстаивает украинский интерес президент Янукович, достойно подражания.<…> Президент – это Богом данная и народом избранная должность, и он всегда будет отстаивать национальные интересы» (з інтерв’ю Валерія Хорошковського Мустафі Найему та Сергію Лещенку в 2010 році). Олег Рибачук на шпальтах журналу «Країна» в 2011 року висловив припущення, що після приходу Хорошковського і зміни керівництва СБУ стало ФСБ (у). «Стопроцентно пророссийским и навсегда ей [России] преданным считаю лишь Хорошковского. Это единственный человек, который может получать указания только из Москвы» (Тарас Чорновіл). «Хорошковський – теж «советский человек», – заявив у серпні 2010 року голова комітету з питань нацбезпеки й оборони Верховної Ради Анатолій Гриценко. – Він керував крупним, багатомільярдним російським бізнесом, а зараз керівник української спецслужби. Тому калька для нього – це ФСБ, а не спецслужби розвинутих європейських держав». У травні 2014 року інтернет-видання iPress.ua з достовірних джерел отримало інформацію про позицію Росії стосовно виборів в Україні. Мовляв, український уряд має очолити зрозуміла для росіян людина, яка може стати ефективним переговорником з Москвою. Такою людиною росіяни назвали Валерія Хорошковського.

Хіба ці особливості біографії Валерія Хорошковського не можуть не позначатися на політиці «Інтера» – по суті пропагандистської філії Russia Today в Україні? Дивує інше. Серед офіційних осіб Української держави є чимало захисників телеканалу. Вони не усвідомлюють (?!), з яким підступним ворогом доводиться мати справу?

Телебачення в Україні є лідером суспільної думки. Формує її не лише «Інтер» російськомовними програмами та російськими серіалами, пропагуючи сумнівні з погляду національної культури вартості. Вже давно «пустилися україномовного берега «1+1», ТРК «Україна». У травні-червні НТН взявся пропагувати совєтські воєнні фільми: «Сашка», «Командир щасливої «Щуки», «У небі «Нічні відьми», «Чекаю та сподіваюся», «Без права на помилку», «У зоні особлвої уваги», «Хід у відповідь»… Це аж ніяк не випадковість.

В тему: Юрій Винничук: Про відчуття українськості і чому національна ідея спрацювала саме тепер

16 травня керівник Служби з питань інформаційної безпеки апарату Ради національної безпеки і оборони України бадьоро заявив, що незважаючи на різні думки в суспільстві Україна виграє інформаційну війну. Отакої! Невже знищена мережа ворожої агентури в українському інформаційному просторі? Явно запізнілий арешт очільника інформаційної агенції «РИА Новости Украина» в Києві за підозрою у державній зраді аж ніяк не додає оптимізму в гібридному протистоянні з Росією – у Верховній Раді надто багато тих, хто не лише симпатизує «рускому міру», але й активно просуває його в душі українців.

Культурний інформаційний тероризм РФ проти України – один з елементів пропагандистських атак з боку Росії. Ніхто не стане заперечувати, що футбол – це важливий елемент сучасної культури. Та всупереч позиції українських телеканалів скандальний «Інтер» викупив права на показ матчів Чемпіонату світу з футболу, що проходитиме на території країни-агресора. «Інтер» має намір запросити для ефірів російських коментаторів бо українські навідріз відмовляються працювати з проросійським каналом. «Я скоріше піду закривати канал «Інтер», ніж там працювати. Не розумію, як може працювати канал з антиукраїнською позицією в такий час», – заявив відомий спортивний коментатор Денис Босянок, демонструючи свою патріотичну позицію…

Політика імперського шовінізму Кремля спрямована на підрив стабільності в Україні. Нині вона значно технологічніша. Щоби успішно протистояти їй, треба розуміти плани і методи ворога. Кремль хоче реанімувати єдину державу. Московія прагне завоювати лояльність зарубіжних співвітчизників. Вони для неї лише механізм для «возз’єднання» в кордонах неоколоніальній імперії, а культура колишньої метрополії виконує цементуючого роль у цьому механізмі. Поширення російсько-совєтської культури в інформаційному просторі України через кінофільми, через сумнівної якості концерти, через російську мову перешкоджає інтеграції етнічних росіян у політичні нації нових держав, на території яких опинились екс-колоністи і їхні нащадки після розвалу СССР.

У свідомості росіян глибоко вкорінені більш ніж сумнівні постулати про вищість російської нації і російської культури. Сталінська, а тепер уже й путінська міфологія надто живуча. Вона породжує ксенофобію і реваншистські настрої в «общем культурном пространствє».

«Жителі русифікованих українських міст переживають кризу идентичності. Бо все, що вони вважали вартим поваги, вступило у протиріччя з новою реальністю. Тому й бачимо агресивність. Українська культура й мова підривають їхню самоповагу. На чому робили акцент у політиці русифікації? Хто говорить українською – люди другого ґатунку, некультурні, відсталі. А російськомовні – прогресивні, талановиті, за ними майбутнє. Єдина правильна відповідь на цей виклик: нам треба бути талановитими, розумними, активними» (Валентин Бушанський, політолог).

Але навряд чи через кризу ідентичності Євген Балицький, депутат Верховної Ради з «Опозиційного блоку», не бажає розмовляти українською, якщо в прямому телеефірі виклично кидає: «Ви мнє ґаварітє: будєм всє разґаварівать вот на етам, на украінском язикє, –– Пачєму нє спрашиваєтє у нас? Ви пєрєімєновалі наши уліци, наши ґарада, посносілі памятнікі, навязалі нам сваю філософію Ґалічіни. В парламєнтє 80 процентов ґаварят на русском. А виходят на трібуну – і начінают крівляца».

Навряд чи через кризу ідентичності народний депутата Євген Мураєв дозволяє собі заявляти, що український політв’язень режисер Олег Сенцов «готував теракти та вибухи»…

Слід усвідомити, що так звана російська культура – це штучний, синтетичний продукт, круто замішаний на підступній азійщині, фальшивому месіанстві, нічим не аргументованій вищості й зверхностю до «інородців», брутальними виявими дикого шовінізму, який неодноразово перетворювався в масовий психоз. Звісна річ, Україна має бути відкритою для будь-якого культурного багажу, звідки б він не походив. Але за однієї умови: цей багаж має бути справжній, не ерзац, не фальшивка.

Культура, як феномен самоорганізовування, може розвиватися лише за умови відкритості до зовнішніх впливів, однак мають враховуватись і чинники самозбереження. Має бути віднайдений оптимум між закритістю і відкритістю. У разі цілковитої відкритості культури нація втрачає свою самобутність і цілісність як система, при замкнутості – культура самовичерпується.

На думку доктора філософських наук Богдана Кримського, культурна політика держави залежить від повно вартості того чи іншого державного утворення, від національної самовизначенсті його керівних кіл. У нашій державі «мультикультурністю» прикривається відсутність чіткої державної культурної політики, чітких національних пріоритетів у цій політиці. «Сьогодні національної культурної політики в Україні немає. Але (…) культурна політика, не менш від спецслужб є запорукою національної безпеки України її соборності» (Богдан Кримський).

З початком Революції Гідності етнічні росіяни почали інтенсивніше інтегруватись в Україну, війна на Донбасі прискорила цей процес. А неоколоніалізму Кремля потрібна максимальна ізоляція зарубіжних співвітчизників від корінної нації. Йому потрібна потужна п’ята колона, яку можна привести в дію. Тож путінська камарилья засобами культури усіляко підживлює ностальгічні спомини за «гнаних і знедолених», перетворює росіян в Україні на хранителів совєтських цінностей, створюючи проблеми для української влади. Російська мова – ключовий елемент «русского міра». У його просуванні допомагають і «любімиє пєсні СССР», і «стариє пєсні о главном», і Глєб Жеглов, і Штірліц, і «нєуловімиє мстітелі» тощо. Цьому сприяє і прописаний на «Інтері» Леонід Канєвський зі своїми документальними детективними серіалами, які вперто нагадують українцям про спільне «культурноє общєжитіє».…

Відомий художник і громадський активіст Сергій Поярков слушно звертає увагу на те, що Росія активно використовує російську мову та культуру як зброю для боротьби з українською незалежністю: «Вони намагаються використовувати російську культуру – Чехова, Толстого, Достоєвського, Цоя, Висоцького як ознаку того, що «ви російські книжки читаєте, російські пісні співаєте, і ми йдемо до вас захищати російську мову»… Мені плювати на всіх цих письменників і діячів… Для мене на першому місці стоять мої діти – я хочу, щоб мої діти були щасливі і вільні».

Культурний багаж з Московії всуціль дефектний. Гасло Миколи Хвильового «Геть від Москви!» досі актуальне. Геть від вторинної культури.

Народжені в незалежній Україні з Тарковським і Параджановим розберуться і зрозуміють. Самі. Без московських підказок. Міхалкови, шахназарови, данелії та інші можуть почекати. На істориків кіномисткцтва. Зрештою нікому дорога в інтернет не заборонена. Там досхочу можна блукати електронними хащами і ностальгувати за СССР, насолоджуватись образами совдепії чи добольшевицької імперії.

Неоколоніалізм нагадує про себе в Україні й іншими методами. Лише кілька промовистих штрихів. Для міського голови Харкова на Донбасі триває громадянська війна. Міський голова прифронтового Лисичанська публікує у Facebook світлини дітей у військовій формі з підписом: «Вот поэтому нас не победить!». У Кривому Розі лунає пісня, присвячена російським солдатам у Сирії. Олегом Лінником, суддею Шевченківського райсуду Києва, 25 травня винесено рішення, яке зобов’язує прокуратуру закрити провадження проти колишнього народного депутата від Партії регіонів Миколи Левченка, якого підозрюють у сепаратизмі, закликах до повалення влади і розпалюванні ворожнечі, що призвело до тяжких наслідків. Міський голова Львова з нагоди 762-річчя нагороджує подякою генерального директора ПАТ «Львівський хімічний завод» Анатолія Бобришова, очільника Координаційної ради організацій російських співвітчизників західних областей України, який разом з проросійськими організаціями, зокрема політичною партією «Русское единство» (з 2014 року забороненої в Україні) організовував у Львові провокаційні марші на 9 травня. А ще львівський бургомістр неодноразово відзначав почесними нагородами Володимира Кравченка, директора російської школи №45, активного діяча центру «Кремлевская стратегия». Молодий журналіст з Львівщини називає Україну «генетичною випадковістю»…

В тему: Керівником новоствореного Українського інституту став Володимир Шейко

«Проросійські сили дуже небезпечні. Вони готуються до реваншу. Але я не бачу будь-яких адекватних, з моєї точки зору, заходів для того, щоб убезпечитися від цієї проросійської чуми», – переконаний Георгій Тука, заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій і вимушено переміщених осіб.

Наша держава опинилась в епіцентрі протистояння цивілізацій. Росія наполегливо готується до широкомасштабної війни. Багато залежатиме від того, наскільки Кремлю вдасться розхитати Україну й сусідні країни, спровокувати в цих державах внутрішні конфлікти, викликати напруженість між різними соціальними групами. Чи переможе українська мова до 2028 року російський культурний неоколоніалізм в Українській державі? Поживемо-побачимо…

«У взаєминах із Московщиною не можна припускати, що в антиукраїнських акціях Москва може зупинитись на якійсь проміжній стадії й дасть українцям передихнути. Ні, вона спроможна зупинитися тільки розчавивши українців. Хижак не може відпустити жертву, у його поняттях відсутній такий варіант. Зупинити його наступ на якомусь рубежі може тільки сила».

Це засадниче застереження Левка Лук’яненка звучить більш ніж актуально. Бо боротьба за Українську Незалежність триває.

Олег К. Романчук, шеф-редактор журналу «Універсум»

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *